Минулого тижня в Прилуцьке медичне училище завітав краєзнавець Олексій Антонович Савон. По закінченні зустрічі студентам було запропоновано написати свої враження. І ось, декілька днів поспіль, читаючи рукописні сторіночки, мала змогу впевнитись, що не лише мені пан Олексій видався неймовірно світлою людиною.


Зустріч, на якій пан Савон легко й скромно розповідав про свої нелегкі подорожі й великі доробки, студенти називають незабутньою. Самого ж краєзнавця величають яскравою особистістю Прилук.., за плечима якого величезний досвід, безліч пережитих цікавих подій, вражень від мальовничих місць Чернігівщини.

Прочитавши його книги, студенти вирішили, що ім’я Олексія Савона є дуже відомим. Мені хочеться в це вірити, як вірять вони, бо великий науково-дослідницький доробок закоханої у свою справу людини, не може залишитись непізнаваним і непризнаним.

«Народився ж він в Лисках на Прилуччині. Навчався у Лисківській, Краслянській та Переволочнянсьій школах. Роки студентства провів у Прилуках та Ніжині. Працював у Прилуках після армії. Завше, ще з дитинства, любив подорожні пригоди. Мандрував не просто так, а тягнучи з собою величезний багаж знань з історії рідного краю. Він втілив у життя мрію справжніх патріотів - роками збирав історичну інформацію про місцевість Прилуччини, роками перечитував архіви і побував у кожному куточку райцентру та довколишніх сіл і хуторів», - пишуть студенти.

Подорожі й знання пана Олексія вилилися у написані ним книги. Першою роботою, про перебування всесвітньо відомого професора Миколи Костомарова на Прилуччині, є «Дідівці. Садиба творчості і доброти». Другою - «Матеріальна культура Прилуччини. Промисли і ремесла», - багата назва говорить сама за себе. Третя книга «Удай тихоплинний» може послужити чудовим путівником для всіх, хто цікавиться Приудайським краєм. Пан Олексій також є співавтором чудового пізнавального видання «Прилуччина: енциклопедичний довідник».

Творчість Олексія Савона попередньо була запрезентована медично-мистецькій аудиторії, викладачкою того ж медучилища, краєлюбкою Людмилою Чернюк. До цієї зустрічі студенти були підготовлені, ознайомлені з дослідницькими працями гостя. Використавши матеріали з довідника «Прилуччина», Люда Мариненко, студентка, доповіла про село Заудайку. Знайшла в тому довіднику цікаві для себе відомості, захопила розповіддю аудиторію. Оповідала ж бо, що в першій половині вісімнадцятого століття було дві Заудайки, і одна з них значилася ранговим поселенням монастирищенських сотників. Що його потім скуповували то Романовичі, то Галагани…

- Я знала трохи про свою Заудайку. Те, що розповідала вчителька. Брала участь у конкурсі робіт «Історія одного села». Але з Вашої книги дізналася ще більше, - зауважила під час подальшої розмови дівчина.
Багатий енциклопедичний довідник історичними місцями, людьми, датами й подіями. Тому одразу постало питання до пана Олексія, скільки ж часу готувалася в друк ця книга. Скільки років загалом покладено на вівтар історичного дослідництва. Пан Савон мрійливо посміхався і скромно відповідав, що на збір матеріалу до «Удаю тихоплинного» звісно ж пішло менше часу, ніж на довідник «Прилуччина».

Бо, мабуть, не хотілося йому знову і знову розповідати про те, що насправді вже готовий навіть зібраний довідник, чекав свого часу десять років. Що співавтором його був ще Дмитро Шкоропад, редактором і науковим консультантом Георгій Гайдай, котрі тепер вже радіють виходові в друк своєї титанічної земної праці з Того світу. Щоб довершити її, ними була здійснена незліченна кількість поїздок по краю, опитано сотні старожилів, перечитано сотні тисяч сторінок - у Прилуцькому міському архіві, в Чернігівській бібліотеці Короленка, та Чернігівському обласному архіві, у столичній бібліотеці Вернадського, в Науковій бібліотеці, в Історичній, в Центральному архіві міста Києва…

Студентка Маріне Тусунян розповідала про вулицю Київську. Після цієї доповіді, підготованій дівчиною за допомогою знову-таки до-відника, пані Чернюк продовжила мову про перейменування Київської та про асоціації, які досі провокують називати цю вулицю Ле-нінською. Та й пам’ятник Леніну нікуди з неї не дівся. Вела мову про стереотипи, які варто ламати, і про історію, яку треба берегти.

- Історію саме вулиці Київської - зауважив до слова Олексій Антонович, - писали ми разом із Денисенком Олексієм Андрійовичем. Ще в 1984-му році вийшла наша рукописна книга з фотографіями вулиці на кожній сторінці. Називався цей самвидав «Вулиця Леніна у Прилуках» і був виданий у п`яти екземплярах. Зараз із нею можна ознайомитися в Краєзнавчому музеї Прилук.

«…Початок Удай бере поблизу с. Хаїха… Цікаво, що неподалік беруть початок ще й притоки Удаю - Лисогір, Парафіївка, Смош. Усі вони, ніби діти, розбігаються у різних напрямках, але, поблукавши по лісах та полях, тягнуться до батька Удаю і стають його притоками», - пише Олексій Савон у своїй книзі.
І зачудовані такою чутливістю слів, що ними автор пише про здавалось би неживі потоки води, студенти запитують:

- Коли Ви вперше зацікавилися історією, річками, Удаєм, краєм взагалі? Що наштовхнуло Вас на цю працю?

- Я виріс на Удаї, - посміхнено відповідав пан Олексій, - змалку ми в річці купали коней. Самі купалися. Старші хлопці, бувало, затягнуть на середину, де глибоко, - і випливай, як хочеш. Так навчали плавати… А ще дід вивозив на зимову рибалку. Возами на лід було заїжджали. В’юнів ловили в ополонці. Сім’я ж бо колгоспників заробіток мала невеличкий. Як козубок риби наловити, то й їсти було що довго. А деколи мама возила навіть продавати. Тоді й полюбив річку. З дитинства… А потім з Гайдаєм багато подорожували. Усюди пройшли по місцевості, по селах вздовж річок та приток. Перша стаття «Ріки мого дитинства» була надрукована в газеті «Скарбниця», у двох випусках. Тоді бібліотеки до мене звернулись із пропозицією продовжити описи рік, бо підходили зі статтями діти та вчителі, хотіли знати більше. Коли вже Гайдая не було, подовжував подорожі сам. Добрався до Полтави. Працював з документами у Краєзнавчому музеї.

- Чим Ви добиралися до сіл? Як знаходили там людей, щоб з ними вести розмову?

- Спочатку з Гайдаєм ходили тільки пішки. А коли його не стало, то їздив сам на велосипеді. Бо то найпрохідніший транспорт для таких дослідницьких подорожей. Бувало, ми з Гайдаєм питаємо у старожилів про річку, та навіть вони не знають про таку. Не чули такої назви, не знають, чи взагалі була така річка в місцевості, де вона була…

Приїжджаємо не раз в село, а там кого зустрінемо по дорозі, того й питаємо. Вибирали старших віком. Розпитували, де найстаріші люди живуть, котрі можуть щось розказати. Гайдай, як журналіст, розумів, що диктофон не дуже викликає довіру в місцевого населення. То в мене було завдання підібратися до людини, зацікавити її, розговорити, а він тоді тихенько вмикав диктофон. Люди переважно розповідали із задоволенням.

Зустріч продовжила студентка Маша Даценко за книгою «Матеріальна культура Прилуччини. Промисли і ремесла». Темою її оповіді було «Кобзарство». Бо кобзарі - то співці народної свободи. «Як же жили кобзарі у ті часи?... Існуючі музичні цехи, братства, гурти захищали інтереси кобзарів, лірників…»

- А що б Ви побажали зараз студентам зробити для збереження свого краю, його історії? - мовила пані Чернюк.

- Вивчіть свій родовід. Розпитайте у своїх батьків-дідів, мам-бабусь про їхнє життя, про їхніх батьків. Збирайте інформацію, поки ще живе старше покоління у вашій родині. І ви станете багатшими. І навіть не для себе збережіть цю інформацію, а для своїх дітей та онуків. Це дуже потрібно. Кожній людині. Знати свій рід і походження - то найбільший скарб.

Після пана Олексія перед аудиторією виступив Ігор Павлюченко. Розповів про видання «Прилуччина», про виставку робіт Усова, про цікаві плани мецената Юрія Коптєва, що сприяє прилуцьким культурницьким починанням та планам.

Голова прилуцького осередку «Просвіта» ім.Т.Шевченка Орися Григоренко озвучила плани цієї організації. Згадала про потребу повернення в Прилуки міського архіву, запрошувала всіх долучатись до «Просвіти».

Студенти відзначили своїх гостей людьми, яким небайдужа доля Прилуччини, які дбають про розвиток рідного міста і хочуть зацікавити молодь, передати їм свої знання, щоб ця історія була продовжена, щоб ми розповідали своїм внукам про таких особистостей як Олексій Савон.
Хотілося б, щоб кожний з нас усвідомив, що не знаючи свого минулого, ми ніколи не матимемо щасливого майбутнього! - читаю нині рукописні висновки студентів медучилища і погоджуюсь з ними.

Ірина Богуш