Прилуки ВКонтакте
Прилуки Facebook
Прилуки Google+
Написать
Суббота, 27.04.2024, 02:58

Календарь новостей

«  Декабрь 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Форма входа

Приветствую Вас Гость!

Поиск

Реклама

Наш опрос

Нравится ли Вам новый вид сайта?
Всего ответов: 15

Погода

Облако тегов

Статистика



Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Пам’яті льотчика-визволителя Володимира Терентьєва
Пам’яті льотчика-визволителя Володимира Терентьєва
"В этом доме жил ветеран Великой Отечественной войны, освободитель города Прилуки, Гвардии полковник, легендарный летчик-ас, награжденный высокими правительственными наградами, Терентьев Владимир Ефимович" – це напис на пам’ятній дошці, встановленій 19 листопада 2010 року на будинку №69 по вулиці Гнєдаша.
– А знаєте, такою цікавою є історія, як батько осів у Прилуках, – розповіла Галина, старша донька Володимира Терентьєва. – Він же родом із Сибіру, із села Білий Яр Ачинського району Красноярського краю. Навчався в Ачинську в льотній школі, звідтіль його на війну і забрали. Визволяючи Прилуки від фашистів у 1943 році, батько познайомився з мамою. Вона належала до тих сміливців, котрі під час війни, коли на вулицях і за межами міста ще точилися бої, виходили на прогулянки, збиралися до театру на танці (уявіть лишень, що вже тоді в маленькому містечку Прилуки був театр!). Відповідно, усі молоді льотчики після денних бомбардувань приходили на танці. Тато, як тільки побачив маму, відчув за неї таку відповідальність, що одразу вирішив забрати її із собою і ніколи не покидати. Це було велике кохання, яке батьки пронесли через усе життя. Тоді не було часу на роздуми: війна, невідоме завтра – тож мама позичила в подруги колготи і, не вагаючись, пішла розписуватися. Коли прийшов час летіти далі, батько переодягнув маму в форму екіпажу: комбінезон, шлем і все, як належить, посадив її у хвіст літака - прямо на бомби - і так забрав із собою.
– І ніхто в екіпажі не був проти цієї пригоди? Ніхто Володимира Юхимовича не видав?
– Може, і було льотчикам трохи не по собі («Ну все – баба в літаку…»), але, звісно, не видали. Було їх троє в екіпажі: радист Микола Григоренко, штурман Микола Проценко і пілот - мій батько. Найкращими друзями, пліч-о-пліч усю війну пройшли. Микола Григоренко - герой, нагороджений трьома орденами Слави, в Бердянську стоїть його пам`яті погруддя. Микола Проценко, коли я народилася, став моїм хрещеним батьком. Під час одного з боїв він був сильно поранений у голову, тож батькові довелося самому, без штурмана, без даних, всліпу довести літак до місця посадки. "Будь вдячна своєму батькові, - не раз казав мені хрещений, - бо він не тільки тобі життя дав, він мені життя врятував. Нам усім…"
- І не раз, мабуть, урятував…
- Не раз. До самого Берліна екіпаж дістався, весь, без втрат, до Перемоги фашистів бомбардували. Двічі батьків літак був збитий: один раз на своїй території, а вдруге – на ворожій. Коли на своїй, то підбігли колгоспники, надали допомогу. А коли на ворожій… Члени екіпажу після катапультування приземлилися хто де, вибиралися тихенько, кожен окремо. Довго вибиралися… Коли батько повернувся у свій полк, там уже його портрет із чорною стрічкою висів.
Таки Бог супроводжував його впродовж усього життя: батькова мама казала, що він "у сорочці" народився. У тринадцятилітньому віці так було зліг з хворобою, що мама над ним уже тільки молилася і навіть руки склала, як покійному, але хрещена мати уперто носила свіже молоко і відпоїла хлопця. А під час війни, розповідав батько, почув він уві сні чіткий голос: «Друга година, сорок дві хвилини». На вильоті, рівно о тій годині, його німецькі месершміти збили. Він ще й на годинник глянув...
Разом із батьком і мама до Берліну дісталася. Як тільки перебазовувалися на новий пункт, батько маму вдягав у комбінезон і шлем, легенько по одному чи вдвох через льотне поле до літака переходили, у хвіст літака маму всадять – та й уже на новому місці. Начальство батькове підсміювалося: "Як це ти, Володимире Юхимовичу, умудряєшся – де не з`являєшся, там і твоя дружина поряд?" Отак до самої Перемоги. А мама після війни більш ніколи в житті у літак не зайшла. Скільки ми її не просили, щоб сфотографувати на згадку, відповідала: "Ні-ні, та ви що…"
Після війни батьки оселилися в Прилуках. Він дуже любив як маму, так і нас, доньок. Дуже відповідально ставився до сім`ї. Як, бувало, їдемо в Прилуки (я зараз у Гомелі живу, в Білорусі), батько нас із самого ранку на вулиці чекає, аж на перехрестя виходить. А потім сварить, чого ж так довго їхали. Ми пояснюємо, що на митниці затрималися, у магазин зайшли… А він: "Я тут чекаю, хвилююся, а вони – в магазин!"
Батькам уже років біля вісімдесяти було, але кохання їх не покидало. Коли мама в лікарні лежала, батько заходив у палату зі словами: "Здрастуй, моя красуне!" Одного разу мамина сусідка по палаті аж розплакалася і вийшла в коридор. Я її доганяю, питаю, що сталося, а вона: "Ніколи ніхто мене так не вітав і не називав навіть у моєму сорокарічному віці..."

Уже два роки немає серед живих Володимира Юхимовича Терентьєва. Щоб нащадки пам’ятали прекрасну людину, справжнього героя з відкритою душею, на його будинку встановлено пам’ятну дошку від вдячних прилучан. Кажуть, коли він виступав у навчальних закладах, то був настільки щирим, що запалював серця дітей – у них горіли очі й прокидалася жага подвигів.
Тепер прохолодного листопадового дня ті, хто знав Володимира Юхимовича, говорили про нього. Згадували, дякували, сумували, висловлювали надію…
Діти зі школи №6 читали героїчні вірші і виконували пісень, просякнутих болем та втратами війни. Від імені міської влади виступив секретар ради Олександр Правосуд. У всіх присутніх раз-по-раз на очах блищали сльози.
Однією з найактивніших берегинь пам`яті про подвиги й життя Володимира Терентьєва і його побратимів, ветеранів Великої Вітчизняної війни, є Лариса Сакун – авторка ста тридцяти публікацій про цих великих людей, ентузіастка, завдяки діяльності котрої стало можливим втілення у життя проекту пам’ятної дошки. Не один поріг вона переступила, не один документ підготувала, не до однієї людини звернулася з проханням.
Відгукнулися і надали фінансову допомогу, інформаційну підтримку, виконали будівельні роботи немало прекрасних людей, серед яких Анатолій Мирошниченко, Юрій Коптєв, Владислав Кіча, Ігор Курган, Сергій Ликов, Тетяна Пінчук, Микола Самойленко. Скульптурний портрет Володимира Терентьєва на пам`ятній дошці майстерно зробив Семен Кантур.
«Він сідав у кабіну літака, зіщулювався весь, з усієї сили стискав кулаки та зуби і вилітав у бій з фашистськими месершмітами. Так само він, вже у мирний час, реагував на найменшу несправедливість у цьому житті»,– таким Володимир Терентьєв залишився у пам’яті доньок, Галини і Тетяни. Люблячим дідусем він живе у пам`яті своєї внучки і двох онуків, правнука та правнучки.
А для сучасників, які проходять повз будинок №69 по вулиці Гнєдаша, і для поколінь, котрі прийдуть через століття, пам`ять про Володимира Юхимовича відтепер зберігають напис і портрет на мармуровій дошці.

Анна Білаш
Просмотров: 743 | Добавил: admin | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всего комментариев: 0
Смотрите также:
Ще два почесні громадянина Прилук (0)
Турнір на честь 60-річчя «Колоса» (0)
Операція "Корпоратив" (0)
Плискунівські ініціативи (0)
Міліцейська хроніка (0)
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]




www.priluki.at.ua © 2024 | Используются технологии uCoz