4 лютого на пересічних прилуцьких споживачів чекав вкрай неприємний сюрприз: на ринках та в магазинах різко підскочили ціни на хліб. За буханку «чорного» правили щонайменше 2 гривні 80 копійок, а подекуди - й усі 3 гривні! Така новація ошелешила городян, які ще не встигли оговтатися від серпневого подорожчання хліба та ледь стягують кінці з кінцями в умовах нинішньої кризи. «Мало нам світових фінансових катаклізмів, так ще й свої виробники «підливають масла у вогонь», - обурюються люди біля прилавків з хлібними виробами. 

Наша газета зателефонувала на ВАТ «Прилуцький хлібозавод», аби отримати коментар з перших вуст щодо нової цінової політики підприємства. «Причина в тому, що ми працюємо зі збитками, - сказала головний бухгалтер Ніна Придатченко. - Ви ж самі бачите, наскільки все подорожчало: газ (на 92%!), електроенергія, водовідведення, упаковка, запчастини, миючі засоби... Поки що незмінною лишається тільки вартість борошна. Становище на хлібозаводі критичне, підвищення цін - це вимушена міра, на яку ми змушені піти, аби не залишити людей без хліба». 

Отже, ВАТ «Прилуцький хлібозавод», як і кожен з городян, сьогодні намагається вижити. У кожного свої проблеми. Та вже чомусь і не дивує те, що нові ціни на хліб отримали зелене світло з мовчазної згоди прилуцької влади - її ж наші з вами проблеми не стосуються. 

Газета «В двух словах» №7 (777) 
від 12 лютого 2009 року

50 років пліч-о-пліч крокують по життю Микола Кузьмович і Віра Гнатівна Аляб’єви. Виростили доньку й сина, вивели їх у люди, дочекалися трьох онуків та трьох правнуків. Уже справили й золоте весілля. У любові та злагоді прожили півстоліття, й донині не втративши юнацького вогнику в очах і молодості духу. Їхня любов пройшла випробування часом, загартовувалась у горнилі життєвих негараздів і повсякденних турбот. Та від цього стала ще міцнішою. 

У свої сімдесят п’ять Микола Кузьмович дарує коханій квіти і називає її найніжнішими у світі словами. А Віра Гнатівна, як і в молоді літа, щиро посміхається чоловікові, віддано дивлячись йому у вічі. Про таке кохання можна прочитати лише в мудрих книгах чи побачити в кіно. Як правило, у реальному житті його рідко де зустрінеш. Та подружжя Аляб’євих красномовно доводить, що кохання існує, і йому підвладні всі. Тільки треба не розпорошувати власні почуття, а берегти їх і захищати. Тоді й подружній півстолітній ювілей не забариться. 

Кохання до Миколи Кузьмовича і Віри Гнатівни прийшло з першого погляду. Він, молодий і завзятий 
завідуючий сільським клубом у рідній Христинівці Житомирської області, приїхав з концертом у сусіднє село. Серед глядачів у залі помітив дівчину-красуню і про себе відзначив: це - саме та, що йому потрібна. Ближче познайомилися вже на весіллі її брата, де Микола Кузьмович був старшим боярином. 
Потім, як мить, пролетів лише один(!) тиждень побачень, розмов під її двором, зустрічей і прощань. 

- Ні у мене, ні у неї не було батьків - загинули на фронті, - згадує Микола Кузьмович. - Тож на змовини просити руки Віри пішла моя мама. Довго говорити не довелося, бо ми з Вірою для себе уже вирішили побратися. Весілля відгуляли як годиться: з боярами і дружками, з гармошкою і запальними танцями. 

Віра була в українському одязі, у шикарному вінку - справжня молода (тоді весільних суконь ще не було). З того часу й донині ми ніколи не розлучалися. Жили, як і більшість у селі, у щоденних турботах. Часу на сварки чи скандали не було, бо працювали з ранку й до ночі, трудилися на своїй землі і ростили дітей. Так і не згледілися, як життя промайнуло. Ніби й не жили, а вже сили не ті, та й діти уже своїх онуків визирають. Таке воно, життя- ... Читать дальше »

Не так давно, у вересні минулого року, переїхав до нового приміщення, де й продовжив свою роботу, Прилуцький краєзнавчий музей, оновлений силами Першої Міжнародної будівельної компанії за фінансової підтримки Почесного громадянина Прилук Юрія Коптєва. 

У відремонтованому будинку кінця ХІХ століття, що належав міському голові І. Кисловському, на першому поверсі розмістилася експозиція відділу природи. Куточок справжньої приудайської флори і фауни, розташований у самому центрі міста, ввійшов у життя прилучан. 

Початок експозиції знайомить гостей та жителів міста з історичним розвитком Землі, розташуванням Прилуцького району, його картою та зразками корисних копалин. Тут же й мапа головної водної артерії нашого регіону - річки Удай та її приток. Широко представлені жителі місцевих водоймищ, зокрема, тварини-водолюби, серед яких можна побачити навіть рідкісну на Прилуччині видру. 

Основу експозиції відділу природи складає добірка опудал тварин та птахів, придбана музеєм у минулі роки. Здебільшого це представники фауни Прилуцького регіону: вовки, лисиця, косуля, зайці, білки. Але є й ті, кого нечасто можна зустріти в наших лісах - як, наприклад, борсук чи єнотовидний собака. Не тільки природничу, але й історичну цінність являє собою опудало кабана, понад століття тому придбане Г. Ґалаґаном. Найновіше ж поповнення музею - опудала фазана та різнокольорових бджолоїдок, що стали декоративною прикрасою залів. Належне місце в експозиції відведене красеню-лосю - ця найбі-льша тварина нашого регіону нині знаходиться під охороною. 

Від підлоги до стелі в різних вимірах розміщені птахи. Високо розпростер свої крила орел-беркут. Розташовані окремо один від одного зали створюють єдину композицію цілісності навколишнього середовища. 

Тож якщо ви, шановні прилучани, не маєте змоги в холодну пору року здійснити прогулянку на природі, то це можна зробити, відвідавши природничий відділ краєзнавчого музею. Тут ви ближче познайомитеся з мешканцями лісу, степових просторів та водоймищ краю. Двері музею гостинно відкриті для всіх бажаючих його відвідати! 

О. СТЕПАНЕНКО, науковий співробітник краєзнавчого музею 
Газета «В двух словах» №7 (777) від 12 лютого 2009 року

З часом все дорожчі й миліші стають нашому серцю стежки, якими пройшли босоногі дитячі роки, стара груша в садку, під якою закопали твою пуповину, батьківський поріг, від якого почався весь твій життєвий шлях. І де б ти не був, куди б тебе не закинула доля, ти завжди в думках повертаєшся до того порогу, до тієї груші, до рідного краю – колиски своєї душі. Колискою душі для нині покійного головного зберігача фондів Прилуцького краєзнавчого музею Георгія Федоровича Гайдая був його рідний край, рідна земля, Україна. 

Всією душею він любив, шанував, вивчав свій рідний край. Не тільки його любив - він його оберігав на скільки вистачало спромоги. Його праця була його захопленням, яке приносило тільки задоволення, даючи можливість поринути у світ минулого. Він цим жив. Його вірним соратником у цій справі була його дружина Катерина Миколаївна. Саме вона взяла на себе вирішення питань сімейного життя, надавши чоловіку можливість поринути з головою у свою працю. 

Неоціненний вклад Георгія Федоровича у розвиток музейної справи на Прилучинні, дослідженні та вивченні історичних документів нашого краю. Він був і археологом, і краєзнавцем, і архівістом, і журналістом, і просто доброю порядною людиною. 

Цими днями, а саме 10 лютого, Георгію Федоровичу виповнилося б 70 років. Але вже майже чотири роки його немає серед нас. Важко втрачати таких людей, адже стільки було заплановано, розпочато і не доведено до логічного кінця. А втім навіть те, що встиг зробити Георгій Федорович за життя, уже є вагомий вклад в історіографії нашого краю. За свої справи Георгій Федорович заслуговує на пошанування та увіковічення його пам’яті хоча б у вигляді меморіальної дошки на його будинку. Тоді наше життя на цій землі набуде сенсу. Тільки людина з широкою душею, щирим серцем, світлими думками могла так віддано і безкорисливо любити свій рідний край, свою справу, свій народ, бути відданим йому до кінця. 

Георгій Федорович пройшов стежками своїх пращурів, він ніколи не втрачав з ними зв’язку, не покладаючи сил боровся за культурну спадщину нашого краю, вірив і знав - це потрібно не йому – це потрібно нащадкам! 


Тетяна ЗОЦЬ, науковий співробітник краєзнавчого музею,
 Газета «В двух словах» №7 (777) від 12 лютого 2009 року

У воскресну ніч з 7 на 8 лютого у Прилуках скоєно акт вандалізму відносно православних храмів. 

Як повідомив благочинний Прилуцького району протоієрей Віталій Юрочко, була розмальована антихристиянськими символами і словами центральна брама храму Різдва Пресвятої Богородиці, що знаходиться у центрі міста. 

Зранку до храму приїхали співробітники прилуцької міліції та працівники МНС, а також і представник обласного МВС з Чернігова. Наразі ведеться слідство. 

Ще більшому оскверненню піддався Спасо-Преображенський собор УПЦ (в складі Московського Патріархату), який знаходиться неподалік храму Різдва Богородиці. 

Цей інцидент кожного небайдужого змушує задуматись. Браму, стіни і будівлі храмів незабаром відбудують. І вони будуть ще кращими, ніж були. А як же бути з душами тих людей, які вдалися до таких дій? Християнам відомо, що буває за святотатство і хулу на Духа Святого? 
«Господи, змилуйся над нами і помилуй нас». 


За інформацією прес-служби Чернігівської єпархії 
УПЦ Київського патріархату

Праздник легкой атлетики в ДЮСШ удался, но оставил горький осадок. Это мероприятие было запланировано и утверждено на всех уровнях. Речь идет о матчевой встрече между командами городов Пирятин, Лубны, Ромны, Гребенка, Прилуки и Прилукский район. Спортсмены Прилук часто бывают в других городах и видят, как там относятся к гостям. У нас же, как говорится, все флаги в гости к нам - а встречать некому. Это уже стало обычной печальной традицией безкультурия. 

Уважаемые градоначальники, где вы? Вы уважаете себя? Если бы уважали, то надо было просто явиться к детям и поздравить их с праздником спорта. Кто-то скажет (или подумает): «Ну и проблему нашел!». А ведь это элементарное неуважение к детям! Многие из них сейчас и без того обижены и ущемлены. А тут еще и большие дяди от них отвернулись. Это простой факт безкультурия и невнимания. 

Правда, сейчас по всем школам пошли рекомендации и предложения урезать, сократить, уволить - вот какое «внимание». В последнее время стало удобно все сваливать на кризис. Но нет ни единого предложения, как сделать, чтобы происходящие события как можно меньше затронули детей. Не сделай этого - все вместе взятое в ближайшее время аукнется деградацией молодежи. И это - будущий цвет нации? Или пациенты для лечебных заведений? Или, не дай Бог, - исправительных учреждений? 
А ведь в городе есть у кого поучиться. Взять хотя бы отдел культуры, который живет в реальной среде и тоже ощущает кризис. У них все получается: и провести юбилей для одного человека, и организовать массовое мероприятие. При этом они не обделены вниманием руководства города, потому и результат праздничный. 

Почему коллектив ДЮСШ и их воспитанников обходят стороной? Почему стадион ничей, а по дорожкам уже на машинах ездят? Мы сами разрушаем до основания, а затем... 

Вот так и королева спорта осталась без рыцарей. Правда, в окружении около 150 маленьких поклонников, которые имеют право на отцовскую заботу. 

Надо отдать должное фанатизму тренеров ДЮСШ и всем, кто помог в проведении легкоатлетических соревнований. Вот кого надо носить на руках - кто не отвернулся, а протянул руку помощи в трудное время. 


А. НАЗАРИНА,
Газета «В двух словах» №7 (777) 
від 12 лютого 2009 року

8 лютого Яблунівська середня школа-інтернат відсвяткувала свій 50-літній ювілей. Цього дня на побачення з дитинством і юністю до рідного дому звідусіль з’їхалися її вихованці, вчорашні учні-випускники. У кожного з них своя доля, свій широкий шлях. Та де б не водили їх стежки-дороги, як би не склалося життя, нездоланна сила любові й відданості магнітом притягує їх у Яблунівку, до своїх учителів-вихователів, які упродовж декількох років зігрівали їх батьківською любов’ю, повернувши віру в себе і можливість з посмішкою зустрічати світанки, сміливо йти у доросле життя. 

На фото: Олег Ляшко і директор Яблунівської школи-інтернату Юрій Шаповаленко з учнями 

Більшість із випускників знайшли своє місце під сонцем, довівши усім власну силу й наполегливість. Хтось очолює сільську громаду, хтось до краплини віддає себе дітям і внукам, дехто вирощує хліб чи трудиться на будівництві. Та усіх їх об’єднує одне: вони навчилися достойно зустрічати і долати будь-які проблеми, бо зростали у справжній великій родині. 

Серед випускників школи-інтернату і добре відомий на Прилуччині депутат Верховної Ради України від Блоку Юлії Тимошенко Олег Ляшко. Шість років провів він у стінах школи і на власному прикладі довів конкурентно-спроможність її вихованців. 

- Нас уже ніщо не лякає, ми нічого не боїмося, бо загартувалися у школі, - стверджує Олег Валерійович. 

- Я пам’ятаю, як мене привезли у Яблунівку з прилуцького дитячого будинку. Дуже не хотів їхати. Але пізніше зрозумів, що отримані знання та досвід стануть гарною наукою у майбутньому. Тож моя велика вдячність вчителям-вихователям за все, що вони зробили для мене. Я й до цього часу пам’ятаю, як мене, лівшу від природи, переучували писати правою рукою. І скільки б не вчили, не вийшло - нині у Верховній Раді підписую законопроекти виключно лівою. Сидів за партою з Вовкою Архипенком, гарним і надійним товаришем. Сьогодні він військовий, має звання полковника. Загалом, багато хороших людей вийшло зі школи, живе і працює далеко від Яблунівки. За те, що ми стали людьми, спасибі усьому педагогічному колективу! Тож свою добру справу продовжуйте ще років сто п’ятдесят. 
У подарунок рідній школі Олег Валерійович привіз сучасний плазмовий телевізор, якого діти д ... Читать дальше »