Ім’я Почесного громадянина Прилук Юрія Коптєва знайоме кожному мешканцю нашого міста. Юрій Вікторович робить для земляків дуже багато добрих справ, гідно продовжуючи благородні традиції меценатства, що з давніх давен жили в приудайському краї. Юрій Коптєв народився й виріс у Прилуках, тут понині мешкає його мати Лідія Іванівна. У її невеликій квартирі звичайної прилуцької п’яти по верхівки багато квітів. Вони скрізь: у кімнатах і на кухні, у вазах на столі й на картинах, подарованих місцевими художниками та відомою російською цілителькою Джуною. А поруч з квітами - фотографії. На них - найближчі люди: чоловік Віктор Іванович, котрий пішов з життя кілька місяців тому; діти Юрій та Сергій, онуки Катя і Богдан...

Лідія Іванівна родом з маленького хутора Горбачівка Згурівського району, що на Київщині. Зростала разом з сестрою Надією у простій селянській сім’ї. Небагато радісних спогадів винесла Лідія Іванівна з дитинства, адже прийшлося воно на тяжкі й суворі воєнні роки. «Не було більше нічого, лише війна, - говорить жінка. - Німці не визнавали нас за людей, забирали худобу, збіжжя, робили що хотіли». Досі Лідія Іванівна не може забути той жахливий день, коли в їхньому дворі фашист приставив до голови матері гвинтівку, вимагаючи віддати гайки, які сусід повикручував з воза, аби той не дістався німцям. Тоді мати дивом залишилася живою, а Лідія Іванівна зізнається, що досі боїться зброї. «Батько був механізатором, один на весь Згурівський район залишився по броні, - пригадує. - Тоді ж трактори які були? В одному селі заведе - біжить в інше, щоб завести другий. Працювали ж на тракторах жінки, з техні-кою поводитися не вміли, бо вчити було нікому. Тож хворий, виснажений, тато трудився з ранку до вечора. П’ять разів забирали його на війну, і щоразу повертали по броні».

Після війни Лідія з сестрою пішли до школи. І хоча різниця у віці складала кілька років, були однокласницями: «Мама хотіла, щоб ми навчалися разом». Поки отримали освіту, змінили три школи: молодшу у Пайках, семирічку у Жовтневому, за сім кілометрів від домівки, та середню - у Сергіївці, за півтора кілометра. З дитинства Лідія подружилася з піснею, любов до якої пронесла через все своє життя. Співала, навчаючись у школі, у медичному училищі на Київщині, де здобувала професію медсестри, була учасницею художньої самодіяльності Прилуцької автостанції, де пропрацювала 36 років.

Це підприємство для Лідії Іванівни дійсно стало доленосним. Бо там зустріла свого майбутнього чоловіка Віктора Івановича Коптєва: «Він був водієм, а я кондуктором автобуса, - веде далі моя співрозмовниця. - Разом їздили в Київ та Чернігів, бачилися лише на роботі - такою була наша дружба». В пам’яті жінки спливає погожий вересневий день, коли в дорозі між Києвом і Прилуками Віктор повернувся до неї й просто запропонував: «Виходь за мене заміж». Красивий, вихований, чемний, роботящий - чи могла йому відмовити? Наступного дня зареєструвалися, посприяв Вікторів друг, секретар міської комсомольської організації. А вже потім з несподіваною новиною відправилися до батьків. Батько сказав тоді: «Виходила заміж - не питалася, тож не приходь і не скаржся. Сама обрала - живи й примиряйся», - згадує Лідія Іванівна.

Непросто доводилося молодій сім’ї ставати на ноги. Спочатку жили на квартирі, а згодом, протягом 12-ти років, - у обладнаній під житло крихітній времінці: «Взимку зігрівалися пічкою, але вода все одно замерзала». У 1970-му році Коптєви (котрі на той час вже виховували маленького Юрія) отримали квартиру. А невдовзі народився ще один син - Сергій. «Діти наші росли слухняними, в усьо-му допомагали, радували гарними оцінками», - ділиться Лідія Іванівна, пригадуючи, що з Юрієм не могли знайти спільну мову лише в одному: «Ну ніяк не хотів навчатися в музичній школі».

Ішов час, зростали діти, Юрій після закінчення школи відправився по комсомольській путівці до Комсомольська-на-Амурі (Хабаровський край). І якось звідти привіз у Прилуки до батьків молоду дружину Ірину. «Ми навіть не знали, що він одружився, нічого про це не писав, - говорить мати. - Та коли приїхали, прийняли з чоловіком Іру як свою доньку. Якщо вона сподобалася нашому сину, то рідною стала й нам. Юра з Іриною разом працювали на будівництві у далекому Хабаровському краї, разом переїхали до Москви, де все починали з нуля. Були часи, коли дітям доводилося дуже важко. Та вони підтримували одне одного, й це допомагало долати труднощі». Лідія Іванівна перегортає сторінки фотоальбому.

Зупиняється на одному знімку: «Внучечка Катюшка у мене красуня, - промовляє. - В цьому році закінчила академію, зараз поїхала на стажування до Італії». Радість та гордість чуються в цих словах. І ті тепло, ніжність, любов, на які здатні лише бабусі. Лине спогад за спогадом, і затишну квартиру сповнює незрима присутність близьких Лідії Іванівні людей. Після смерті чоловіка у тій квартирі вона залишилася сама. Та одинокою не почувається. Не дає нудьгувати непосидюче чорне кошеня з грізним іменем Дракон, частенько навідуються син Сергій та онук Богданчик, приїздять в гості з Москви Ірина з Катрусею, «а Юра може зателефонувати й тричі на день», - посміхається Лідія Іванівна. Не забувають і рідні, й друзі, з якими ділила радість та горе на довгих дорогах долі. «Я дуже люблю людей», - говорить Лідія Іванівна. Напевно, у цьому й сенс її життя, і секрет виховання власних дітей.

Людмила СМИК
Джерело: «В двух словах»,
№10 від 6 березня 2008 року