Уперше я почув слово "Муховці" ранньої весни 1944 року. У той час я змушений був навчатись у приміщенні колишньої шостої школи, бо у рідній четвертій розташувався військовий шпиталь. 

Та весна видалася примхливою, з різкими перепадами нічних і денних температур. Місцевість, яку називали "Муховці" і яка прилягала до подвір'я школи, заповнилася водою з талого снігу, котру приносили численні струмки. Уночі вода зашерхала, перетворюючись на тонкий лід, і ми, учні, на перервах, а нерідко і в позаурочний час, ковзалися по льоду. Траплялося, що й провалювалися, і тоді нас відправляли сушитися додому, або ж трохи підмоклі одяг чи взуття сушили в класі, біля груби. 

Територія, про яку йдеться, була в сиву давнину руслом Муховця. Залишки колишньої притоки Удаю - ізольовані одна від одної водойми, які ще залишилися після обміління і пересихання Муховця, - видно, зокрема, на плані укріплень міста середини ХVІІІ століття. Однією з них і була водойма в долині, розташованій поблизу подвір'я колишньої школи №6 (у дореволюційний час - приміщення жіночої гімназії). 

Далі Муховець протікав через сучасну вулицю Київську в північному напрямку повз місцевість, що прилягала до колишньої будівлі єврейської синагоги (у післявоєнні часи - кінотеатр імені М. Горького). Саме тут Муховець найближче підходив до фортечних укріплень, тож його води використовувалися для наповнення рову, що оточував фортецю. 

Цінним джерелом для підтвердження цього слугують записи Павла Алепського, які були зроблені ним під час подорожі Україною і увійшли до книги "Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVІІ в., описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским". 

Подорожуючи до Москви, патріарх Макарій та його син у липні 1654 року відвідали Прилуки і Густинський монастир. Увагу мандрівників привернув вигляд міста-фортеці й особливо більш укріплена його частина - замок, або цитадель, яка омивалася проточними водами Муховця. В описуваний ним час, як відомо, значна оборонна роль відводилася ровам, що споруджувалися перед земляними валами. Ці рови в міру можливості заповнювалися водою з найближчих водойм - озер, річок. Глибина й облицювання рову в Прилуках викликали у Павла Алепського справжнє захоплення. 

На згаданому вище плані міста-фортеці Прилуки чітко зафіксовано місце у вигляді великої водойми під назвою "Муховець", що майже впритул прилягає до земляного валу фортеці. Очевидно, це була одна з найглибших і найбільших водойм-озер, які залишилися на той час від повноводного Муховця. Поступове освоєння і заселення території навколо південної околиці Прилук, знищення деревної і кущової рослинності, оранка землі під посіви призвели до його поступового обміління та пересихання. 

Близько до перехрестя сучасних вулиць Садової (Горького) і Шевченка (Преображенської) Муховець повертав до Гімназичної, а далі, перетинаючи територію між вулицями Шевченка і Гоголя, прямував до вулиці Пушкіна, перед нею робив поворот на північний схід, долиною протікав між Пушкіна і Ярмарковою, перетинав вулиці Гоголя та Берегову, а далі ніс води вже безпосередньо до правого берега Удаю. 

Напрямок руху течії Муховця можна було простежити, поки існували мости через пересохле русло по вулицях Соборній, Садовій, Котляревського, Гоголя, Береговій (при впорядкуванні проїжджої частини цих вулиць, прокладанні асфальтового покриття мости зникли). Особливо виразно це проглядалося перед мостом на вулиці Котляревського. У долині, обабіч прилягаючих садиб, майже цілий рік стояла вода з порослим очеретом. Ця долина зі значно підвищеним прибережним схилом мала своє продовження далі - через середину кварталу між вулицями Шевченка і Гоголя, майже до вулиці Пушкіна. 

На цьому крутому схилі, між вулицею Котляревського і Пушкіна, ми, підлітки, взимку каталися на лижах. У найнижчому місці долини тоді ще була канава, по якій навесні, та й у дощові дні влітку, бурхливим потоком неслася вода. На лівому березі канави росли столітні верби. Тепер ця територія обгороджена парканом. Тут залишилися приміщення колишнього танкового заводу, як колись називали фабрику господарчих виробів вигадливі гострослови. 

До речі, влітку 1951 року мені довелося попрацювати на ній, щоб заробити копійчину на костюм, який мали пошити до закінчення курсу навчання в педучилищі наступного року. Проживав я тоді поблизу, в старенькій батьківській хаті, яка ще збереглася до цього часу і нагадує своїм виглядом минуле мого рідного міста. 

Закінчити цей короткий нарис хочу рядками із Шевченкової поеми "Гайдамаки": 

Все йде, все минає - і краю немає. 

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?