50 років пліч-о-пліч крокують по життю Микола Кузьмович і Віра Гнатівна Аляб’єви. Виростили доньку й сина, вивели їх у люди, дочекалися трьох онуків та трьох правнуків. Уже справили й золоте весілля. У любові та злагоді прожили півстоліття, й донині не втративши юнацького вогнику в очах і молодості духу. Їхня любов пройшла випробування часом, загартовувалась у горнилі життєвих негараздів і повсякденних турбот. Та від цього стала ще міцнішою. 

У свої сімдесят п’ять Микола Кузьмович дарує коханій квіти і називає її найніжнішими у світі словами. А Віра Гнатівна, як і в молоді літа, щиро посміхається чоловікові, віддано дивлячись йому у вічі. Про таке кохання можна прочитати лише в мудрих книгах чи побачити в кіно. Як правило, у реальному житті його рідко де зустрінеш. Та подружжя Аляб’євих красномовно доводить, що кохання існує, і йому підвладні всі. Тільки треба не розпорошувати власні почуття, а берегти їх і захищати. Тоді й подружній півстолітній ювілей не забариться. 

Кохання до Миколи Кузьмовича і Віри Гнатівни прийшло з першого погляду. Він, молодий і завзятий 
завідуючий сільським клубом у рідній Христинівці Житомирської області, приїхав з концертом у сусіднє село. Серед глядачів у залі помітив дівчину-красуню і про себе відзначив: це - саме та, що йому потрібна. Ближче познайомилися вже на весіллі її брата, де Микола Кузьмович був старшим боярином. 
Потім, як мить, пролетів лише один(!) тиждень побачень, розмов під її двором, зустрічей і прощань. 

- Ні у мене, ні у неї не було батьків - загинули на фронті, - згадує Микола Кузьмович. - Тож на змовини просити руки Віри пішла моя мама. Довго говорити не довелося, бо ми з Вірою для себе уже вирішили побратися. Весілля відгуляли як годиться: з боярами і дружками, з гармошкою і запальними танцями. 

Віра була в українському одязі, у шикарному вінку - справжня молода (тоді весільних суконь ще не було). З того часу й донині ми ніколи не розлучалися. Жили, як і більшість у селі, у щоденних турботах. Часу на сварки чи скандали не було, бо працювали з ранку й до ночі, трудилися на своїй землі і ростили дітей. Так і не згледілися, як життя промайнуло. Ніби й не жили, а вже сили не ті, та й діти уже своїх онуків визирають. Таке воно, життя-буття. 

Микола Кузьмович і Віра Гнатівна родом із Житомирщини. Рідна Христинівка, де прожили не один десяток літ, де поховані діди й прадіди, настигла біда - аварія на Чорнобильській атомній станції змусила залишити рідну оселю і шукати долі деінде. Так двадцять три роки тому родина Аляб’євих переїхала до Прилук. Оселившись у районі Плискунівки, почали все наживати заново. Та найголовніше, що допомагало долати труднощі - у їхньої родини було міцне коріння, яке прижилося на Прилуччині і дало щедрі пагони. 

- У нас з’явилося багато друзів і знайомих, - веде далі Микола Кузьмович. - Тут є уже й родичі. Все начебто й добре, але за ці роки жодного разу Прилуки не приснилися. Все більше я у своїй Христинівці, у батьківській хаті, яка нині заросла бур’янами і дивиться на світ порожніми вікнами. 

Нині будинок Аляб’євих - родинне гніздо, куди звідусіль злітаються діти й онуки. Їдуть до бабусі й дідуся за порадою, адже знають: їхній життєвий досвід - гарний приклад для наслідування. 

- Ми дітей ніколи не били, - додає Віра Гнатівна. - Завжди шукали порозуміння і вихід із будь-якої ситуації, адже часом життя підносило усілякі сюрпризи! Та й проміж себе серйозно ніколи не сварилися, цінували один одного, тож і дітей вчили так жити. Донька й зараз згадує, яким авторитетом для неї були батьківські слова. Говорить, як гляне тато, так відразу все стане зрозумілим. Довіра, взаємоповага і любов - ось головні наші супутники, які допомагали у скруті, виручали з біди, затуляли від життєвих протягів. 

Зараз мало хто з молодих може похвалитися такими стосунками, таким коханням. Все більше якась легковажність у вчинках, яка, як правило, призводить до розлучень, розпачу, сліз. Чому ми не вміємо помічати й берегти свою любов, шукаємо її у життєвому круговерті, не озираючись і не задумуючись ні над чим? А достатньо лише уважніше придивитися довкола, дослухатися до свого серця - і тоді вальс Мендельсона неодмінно зазвучить, як гімн коханню двох. Не прогавте його! 


Тамара ЖУК,
газета «В двух словах» №7 (777) 
від 12 лютого 2009 року