День 19 листопада ще довго згадуватимуть прилуцькі шанувальники театрального мистецтва: тоді до нас у гості завітав улюбленець телеглядачів, Народний артист України Богдан Бенюк. Актор виступив з концертом (до того ж, безкоштовним!) у міському Будинку культури, та ще й вчив театральній майстерності прилуцьку молодь під час майстер-класу. Найпершими ж з Богданом Михайловичем познайомилися журналісти. Бо, лиш приїхавши до Прилук, Бенюк потрапив на прес-конференцію за участю прилуцьких та чернігівських мас-медіа, організовану в арт-кафе "За двома зайцями". Людиною він виявився веселою й доброзичливою, з величезним почуттям гумору - ну майже зовсім такою, як і більшість його екранних персонажів. Розмова, хоч і тривала понад годину, збігла непомітно. Адже говорили про роботу, сім'ю, політику... Словом, про життя.

Богдан Михайлович, не очікуючи запитань, сам почав розмову:

- В Прилуках я бував рівно 30 років тому, у 1978-му. Тоді я тільки-но закінчив театральний інститут і від ЦК Комсомолу приїхав з концертом до вашої виховної колонії.
Насамперед скажу, що я не киянин, в Києві живу з 1974 року. Родом же з Карпат, з неймовірно красивого місця на Івано-Франківщині, селища Битків, розташованого в горах неподалік від Яремчі. Моє серце й моя пуповина закопана там, а в Києві народилися мої діти, їх троє. Маю вже двох онуків, Сиврина й Орисю. Це діти моєї старшої доні Олесі. Вона закінчила університет ім. Шевченка (філософський факультет), захистила кандидатську дисертацію, є кандидатом філософських наук. Менша, Мар'яна, закінчила Києво-Могилянську академію, працює редактором на телебаченні з Ольгою Герасим'юк, а найменший, Богдан Богданович Бенюк, поки що не визначився з професією, він вчиться у п'ятому класі. Ще маю двох собак, які прибилися й живуть на подвір'ї, трьох котів. Така моя сімейка, невеличка-немаленька, живе зі мною під Києвом в селі.

Працюю в театрі ім. Івана Франка. Цей рік для мене був визначним, оскільки я отримав Шевченківську премію за виставу "Про людей і мишей". Вагомість цієї премії зрозумів після однієї деталі: коли мені дзвонили з комітету, поруч сидів тесть; під час телефонної розмови я кинув на нього оком й побачив: він сидів і плакав. Вже потім я збагнув: ця відзнака існує з 1963 року, її удостоєні стільки відомих людей, серед лауреатів - стільки знакових імен! Тож коли тебе зачисляють до цієї когорти, це надзвичайно приємно і тривожно одночасно, бо розумієш: ти вже дійшов якогось рубежу.

- Чи збільшилася увага преси та суспільства до Вас з того часу, як отримали Шевченківську премію?

- Ні. Про цю популярність, або іншими словами, "звьоздність", скажу: я страшенно не люблю слова "звєзда", тому що, як мені сказали хіміки й фізики, зірка - це сукупність плазми і газів. І коли гази виходять, то від зірки що залишається? Сьогодні тебе впізнають, бо ти популярний, а завтра прокинешся - й ніхто про тебе не згадає. Це треба розуміти, ставитися до цього легко.

- Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?

- Думаю, воно ще попереду.

- Як бачимо з розповіді, у Вас гарні стосунки з тестем. А як складаються відносини з тещею?

- Зі своєю дружиною Уляною я познайомився в п'ять років, ще в дитсадку. І в п'ять років її поцілував. Як справжній мужчина, мав нести відповідальність за ті вчинки, що зробив - і ми з нею одружилися. Уляна закінчила Львівський медінститут, за освітою провізор. А її мама, моя теща, викладала в нашій школі й була нашим класним керівником. Вона неймовірно хороша, красива душею, дуже добра жінка. Я дуже шкодую, що моя Уляна не вдалася в матір. (Сміється).

- Якщо Ви давно одружені й щасливі у сімейному житті, чому ж вели на телебаченні "Шоу самотнього холостяка"?

- Персонаж, який я грав на телебаченні, був своєрідним образом. Звісно ж, тоді я не мав жодного відношення до одинокого парубка, був не холостяком і вісім років просто дурив голови. Наші люди звикли вірити: те, що подають ЗМІ, є достеменним. Таке наше українське нутро - віримо на слово. І часом на цьому попадаємося.

- По яких ще містах пройдуть майстер-класи від Богдана Бенюка й чим зумовлена така акція?

- Ви знаєте, мені легше сказати, де в Україні я не бував. Об'їздив уже багато міст, і всюди відбуваються зустрічі, обов'язково спілкуюся з жителями. Моя професія зобов'язує весь час бесідувати з людьми, бо від цих бесід акторська майстерність витончується - я в цьому вже переконався на всі сто відсотків. Адже щоб вести зі сцени діалог з публікою, де б глядач бачив, як ти крутишся-вертишся, треба мати своєрідні важелі.

Що стосується майстер-класів, то це звучить якось високопарно: мовляв, майстер приїхав! Такі слова говорять про зовсім інше. Колись режисер театру Франка Володимир Оглоблін сказав мені: "Артист доти є живим і гарним, доки зумів зберегти в своїй душі дитинство". Діти ж завжди чисті, відверті й щиро приймають навколишній світ. Артисти мають жити на такому зламі - не впадати в дитинство, а відчувати цю грань, обов'язково вміти гратися. Сьогодні, коли прийдуть діти, я постараюся з ними зав'язати гру, і якщо вийде - то це найвище, що може потім залишитися.

- Як Ви стали актором?

- В цю професію протоптав дорогу мій старший брат Петро, нині - Народний артист України, працює в Львівському театрі ім. Марії Заньковецької. Брат старший за мене на 11 років, і з шостого класу я не уявляв собі іншої професії, як бути артистом. Коли приїхав до Києва вступати до театрального інституту, був як той чистий листок паперу. Підготував вірш, пісню, а більше нічогісінько не знав. І мене (о, диво!) прийняли на кінофакультет, куди зарахували лише 8 чоловік. Й раптом я почув, що мої однокурсники говорять про поезію, композиторів, течії в мистецтві, і зрозумів, що абсолютно нічого не знаю! Лише в театральному інституті з'явилася викладачка літератури Ізабела Соломонівна Радовська, дуже талановита жінка, яку ніколи в житті не забуду. Я потрапив у її тенета, почав читати, ходити в бібліотеки, надолужувати всі прогалини, що мав після школи, в якій нічому не вчився.

- Чому вирішили зайнятися політикою?

- По-моєму, в політику ми потрапляємо з того дня, як народилися. Кожен з нас, громадян України, не може бути поза політикою, бо в кожного є свій пріоритет. Я завжди відстоював пріоритети українства: пріоритет української мови, пріоритет звернення до нашої історії. Це - моє єство, те, що в мені було і є. Спеціально політикою я не займався, та завжди хилився до тих людей, котрі патріотично захищають свою державу. Всеукраїнське об'єднання "Свобода", до якого я належу, - це патріоти.

- Розкажіть, будь ласка, про проект "Бенюк і Хостікоєв".

- Театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв" існує вже вісім років, але широкому загалу не відоме прізвище третього чоловіка, який примусив нас її створити. Це режисер-постановник Мирослав Гринишин. Першою акцією компанії стало видання книжки "Словник театральної етики". А потім ми почали випускати вистави. Чотири допомогла зробити меценат - фармацевтична фірма "Дарниця": "Моя професія - сеньйор з вищого світу", "Швейк", "Про людей і мишей" та рок-оперу "Біла ворона", присвячену Жанні Д'Арк. Останній спектакль - "Задунаєць за порогом" - робили разом із "Райффайзен банком "Аваль", який дав кошти. Ці п'ять вистав з нашого репертуару зараз возимо по всій Україні, виїздимо з ними за кордон. Сьогодні йшла мова про те, щоб показати їх і в Прилуках.

Тож зараз багато людей говорять, що варто в Києві відкрити ще одну театральну площадку, побудувати ще один театр, де могла б оселитися театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв".


Людмила СМИК,
газета „В двух словах”